Телеведучий Даніель Салем удочерить 4-місячну дівчинку, яка втратила батьків

Телеведучий Даніель Салем, який защищає Україну зі зброєю, заявив у інтерв'ю, що має намір удочерити 4-місячну дівчинку, яка втратила батьків під час війни: «Ця дівчинка буде моєю дочкою. Я впевнений. Їй зараз вже чотири місяці. Їй було два місяці, коли ми її забрали з-під обстрілу. Але це буде. Це дуже інтимна історія для мене». Телеведучий ще влітку заявляв про готовність всиновити осиротілу через війну дитину. Він додав, що його 7-річна дочка Санта-Луна дуже зраділа, коли дізналася, що у неї буде сестричка. Про це Даніель розповів у бесіді на ютуб-каналі радіоведучого та блогера Слави Дьоміна.

Салем зазначив – розуміє, що цей шлях важкий та тривалий, але він уже готовий його пройти. «Я вже поспілкувався з багатьма людьми, які пройшли усі етапи усиновлення дітей. Тож можу з упевненістю сказати – процес запущений. Розумію, що це дуже складно, але ми впораємося. Впевнений – сім'я мене підтримає, як і в усьому іншому, – коментує артист. – Поки деталей не відкриватиму, хочу все документувати, а вже наприкінці розповім вам усе. Для мене це все нове, не щодня я удочеряю дитину».

Раніше «Главком» писав, що в одному з боїв захисник отримав важку контузію. Даніель Салем зізнався, що бореться з наслідками поранення досі: «Нудота, мігрені, панічні атаки, тремор, аритмія – це все лікується. Але контузія так просто не йде – вона сидить у голові, і через кілька років може про себе нагадати як дуже погана хвороба. Якщо військові відпочивають – треба йти та лікуватися».

Даніель зізнався, що бувають моменти, коли на фронті стає страшно: «Якщо тобі не страшно, ти або дурень, або мертвий. Не страшно тільки в процесі. Ти постійно в ейфорії знаходишся. Вмикається вся сенсорика. Згадуєш, чому тебе навчали, що пам’ятаєш ще зі школи, все, що командир говорив. Треба бути терплячим, розуміти, що можеш потрапити в халепу. Зі мною так було: я відчепився від розділу, залишився наодинці в маленькому окопі протягом 27 годин. Він ледь закривав мене. Ворог – навколо. Треба було дочекатися евакуації. Якби я був молодим, то сказав би: «Та я зараз поповзу». Але ні. Мене б просто десь снайпер підстрелив і все. Я лежав. Було страшно, бо ти не можеш нічого зробити. В туалет – лише під себе. Я співав і плакав. У мене закінчилась вода. Я хотів їсти і спати. Але тут відкриваю очі – і бачу над собою командира, який каже: «Що, думав не повернемось за тобою?». Я розплакався і подякував хлопцям. Ми відрізняємось від орків тим, що своїх не кидаємо».