Оперна діва Олена Гребенюк зізналася, що під час війни стала водієм

Оперна співачка,  громадська діячка, волонтерка, виконавча директорка міжнародного гуманітарного фонду Bucha Help – Олена Гребенюк у відвертому інтервʼю розповіла, як на початку повномасштабної війни змінила сцену на роботу водієм і чому навіть у найскладніші часи не стала виїжджати з родиною за кордон.

Відома оперна співачка Олена Гребенюк з підліткового віку знає, що таке війна. У далекому 1989 році 14-річна Олена з батьками була змушена тікати з Баку до України через збройні сутички в її рідній країні. Проте цього разу артистка прийняла важливе рішення – залишитися в Україні та бути корисною тут.

«Я запитала в доньки, чи їдемо ми, а вона сказала «ні». Мама теж не збиралася нікуди, вона 24 лютого 2022-го о восьмій годині ранку сказала, що має їхати на роботу. Ми сіли і поїхали до неї на роботу. Бігти від своєї долі важко. Якщо ми побіжимо знов, це може повторитись. Треба змінювати долю. Україна – це моя родина. Мабуть, якби коріння моєї бабусі не було з Нагірного Карабаху, все було б трохи простіше. Свого часу вона дуже хвилювалася і не хотіла звідти їхати», – розповіла Олена Гребенюк у програмі «Точка опори» на телеканалі «Дом».

Робота мами і стала для співачки першим поштовхом. Так, Олена Гребенюк стала водієм для медичних працівників, які щодня мали діставатися до поліклініки.

«Мама працює у відділі кадрів в поліклініці. Коли в Києві припинив працювати транспорт, лікарям же потрібно було якось діставатися, але не у всіх є власний транспорт, тож я возила їх. Наступного ранку в мене в машині було вже чотири людини. Доставляла їх на роботу, а потім розвозила по домівках. Мені за це директорка поліклініки видала спеціальну червону куртку, я тепер медичний волонтер. За цією курткою мене всі впізнавали», – пригадала артистка в інтервʼю.

Не лише впізнавали, а й часто зупиняли, щоб взяти інтервʼю, привітатися чи попросити заспівати пісню: «Найчастіше я виконувала «Місяць на небі, зіроньки сяють…». Не можу сказати, чому саме цю пісню. Було таке, що дуже велика черга, тебе впізнають і просять заспівати. А бувало, що декілька бабусь у моєму домі потребували допомоги, бо в них нікого не було, а соціальні служби не працювали. Їм і в магазин не просто сходити, так ще й не було, що купити і черги дуже великі. Ліків не було. Якось я вистояла п'ятигодинну чергу у дві аптеки. Цей час пролетів, як одна мить, бо все свистіло навкруги, але я стояла, і зі мною ціла черга людей. Але я діставала все, що було потрібне – віддавала і розуміла, що все не даремно».